Визнання правочину недійсним: аналіз ефективності способу захисту – Selepey, Volkovetsky & Partners

Визнання правочину недійсним: аналіз ефективності способу захисту

21 Грудня 2019

Як відомо, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Таке законодавче визначення правочину досить часто надто широко тлумачиться, і деякі позивачі глибоко переконані, що майже будь-яку дію чи документ можна визнати недійсними.

 

У свою чергу це призводить до відмови у задоволенні позовних вимог з огляду на те, що така вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх прав.

 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 р. у справі №910/17448/16 вказала, що наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не є правочином у розумінні цивільного законодавства України, а є внутрішнім документом банку, тому до нього не можна застосовувати правові наслідки недійсності правочину.

 

Іншим прикладом є вимога про визнання недійсним звернення стягнення на предмет іпотеки. На це Верховний Суд у черговий раз відповів, що не будь-яка дія є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), отже позивачем обрано неналежний спосіб захисту (постанова від 21.02.2018 р. по справі №915/297/17).

 

Такий список дій чи документів, з вимогами про визнання недійсними яких звертаються до суду, можна продовжувати: звіт про оцінку майна, свідоцтво про право власності, проведення банківської операції тощо.

 

З моменту подання позовної заяви така справа є приреченою, незалежно від факту наявності порушеного права, в силу того, що позивачем неправильно сформульовано позовні вимоги.

 

Важливо також і розмежовувати види недійсного правочину – нікчемний та оспорюваний, – адже визнання нікчемного правочину недійсним, як зазначає Верховний Суд, не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав (постанова від 04.06.2019 р. по справі №916/3156/17).

 

Особливої уваги заслуговують недійсні правочини, які порушують право власності особи. З метою ефективного захисту порушеного права самого лише визнання правочину недійсним недостатньо, адже, як правило, необхідно повернути відчужене майно.

 

Проте вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні цього правочину. Крім цього, реституцію можна застосувати лише у випадку, коли предмет недійсного правочину (станом на час вирішення відповідного питання) перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він був переданий.

 

Якщо ж набуте на підставі недійсного правочину майно у подальшому знову відчужувалося, належним способом захисту є вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація). Водночас якщо покупець ще не отримав продане майно позивача, то позивач може запобігти виконанню договору, звернувшись до суду з вимогою про заборону вчиняти дії щодо передання майна продавцем покупцю (постанова від 01.10.2019 р. по справі №910/3907/18).

 

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (постанова від 28.11.2019 р. по справі №504/2864/13-ц).

 

Таким чином, з наведеної позиції вбачається, що власник нерухомого майна перестає бути володільцем цього майна в разі припинення державної реєстрації його права власності та перереєстрації цього права за іншою особою. Така позиція не зовсім узгоджується з ч. 1 ст. 397 ЦК України, відповідно до якої володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його в себе.

 

Проте такий підхід до поняття «володіння річчю» зумовлений відмінностями рухомих та нерухомих речей: якщо для володіння першими достатньо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими підтверджується фактом державної реєстрації права власності.

 

Якщо ж річ, що була предметом продажу, перебуваючи в чужому володінні, змінилася, була перероблена чи знищена, тобто не існує в натурі на момент подання позову, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту, зокрема щодо відшкодування матеріальної та/або моральної шкоди (постанова від 01.10.2019 р. по справі №910/3907/18).

 

Отже, у справах, що ґрунтуються на укладенні недійсного правочину, потрібно ретельно оцінити усі обставини справи, зокрема, у кого фактично знаходиться річ, чи відчужувалася вона у подальшому, чи зберіглася у натурі, якими ознаками характеризується – родовими чи індивідуально-визначеними, – є рухомою чи нерухомою тощо.

 

Звичайно, крім правочинів, можуть визнаватися недійсними також і акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, чи визнаватися незаконними рішення та дії цих органів, що є окремими самостійними способами захисту. Водночас тим важливішим є правильне розуміння правової природи підстави виникнення прав та обов’язків, адже уся сукупність тих чи інших обставин буде докорінним чином визначати належного відповідача та ефективний спосіб захисту порушеного права.