ВІДНОВИТИ НЕ МОЖНА, ЛІКВІДУВАТИ: коми вже розставлені Законом про вдосконалення регулювання банківської діяльності – Selepey, Volkovetsky & Partners

ВІДНОВИТИ НЕ МОЖНА, ЛІКВІДУВАТИ: коми вже розставлені Законом про вдосконалення регулювання банківської діяльності

Відтепер за будь-яких обставин неможливим стане відновлення корпоративних прав учасників банку, незаконно виведеного з ринку.

15 Травня 2020

13.05.2020 Верховною Радою України прийнято Закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення деяких механізмів регулювання банківської діяльності” (надалі – “Закон”). Законом внесено ряд змін до процедури виведення банків з ринку. Цікавими є зміни, які стосуються порядку розгляду судами справ щодо оскарження рішень органів державної влади, прийнятих у процесі такого виведення. Ця стаття присвячена аналізу змін до процесуальних кодексів України, які стосуються інституту способів судового захисту.

 

Як відомо, інститут способів судового захисту визначає правові заходи, які можуть бути застосовані судом для ефективного відновлення (визнання) порушеного (оспорюваного) права, свободи чи інтересу особи. За загальним правилом, особа, яка звертається до суду, самостійно обирає такий спосіб захисту, який найбільшою мірою відповідає бажаному результату, що є проявом принципу верховенства права.

 

У той же час, Законом доповнено статтю 5 Господарського процесуального кодексу України і статтю 5 Цивільного процесуального кодексу України положеннями, які імперативно встановлюють єдиний можливий спосіб захисту прав та інтересів екс-учасників банку, що були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта/рішення Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів і фондового ринку, Кабінету Міністрів України (надалі – “Акт органу державної влади”). Таким єдиним способом захисту стане відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

 

Законодавцем також доповнено Кодекс адміністративного судочинства України статтею 266 – 1 (надалі – “Стаття”). Вона присвячена особливостям провадження у справах щодо оскарження індивідуальних Актів органів державної влади, які супроводжують процедуру виведення банків з ринку (надалі – “Справи”).

 

Відтепер адміністративні суди за наслідками розгляду Справ можуть ухвалити виключно рішення про визнання незаконним та скасування індивідуального Акта органу державної влади повністю або частково та відшкодування в грошовій формі шкоди, заподіяної Актом (частина 7 Статті). При цьому, ухвалення такого рішення не відновлює становища банку та його учасників та не може бути підставою для визнання недійсними та скасування будь-яких актів/діянь, прийнятих/допущених під час виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку (частина 9 Статті). Окрім цього, суду прямо заборонено приймати будь-яке інше рішення, що може мати наслідком зупинення/припинення розпочатої процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку та/або ліквідації банку (частина 10 Статті).

 

Однак, частиною п’ятою статті 55 Конституції України кожному гарантоване право на захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими засобами, що не заборонені законом.

 

Стаття 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (надалі – “Конвенція”), у свою чергу, гарантує право кожного, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, були порушені, на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Варто звернути увагу, що одним із ключових у цій нормі є слово “ефективний”. Ефективним є засіб захисту, який здатен забезпечити поновлення порушеного права, якщо це є об’єктивно можливим. Такий засіб захисту за своїм змістом повинен відповідати природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення права особи.

 

Відтак, Україна як держава, що ратифікувала Конвенцію, зобов’язана забезпечити ефективний засіб юридичного захисту в національному органі для кожного, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено.

 

Цю тезу підтвердив Конституційний Суд України, зазначивши у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9).

 

Для захисту прав, свобод чи інтересів осіб, які були порушені незаконним індивідуально-правовим актом органу державної влади, судове рішення має поновлювати права, свободи чи інтереси особи до такого стану, який був до моменту прийняття незаконного акту та усувати негативні наслідки дії такого акту. Саме такий підхід робить захист ефективним.

 

Але чи можна говорити про забезпечення державою ефективного національного засобу захисту прав та інтересів учасників банків, порушених незаконним виведенням банківських установ з ринку, після прийняття вищеперерахованих положень Закону?

 

Закон передбачає право таких осіб на звернення до суду і навіть повноваження адміністративних судів визнати незаконним і скасувати Акт органу державної влади, що супроводжував процес виведення банку з ринку. Однак, згідно з новаційними положеннями, визнання Акта незаконним і його скасування не усуватиме породжені ним негативні наслідки, а може лише бути підставою для грошової компенсації завданої шкоди.

 

При цьому, варто звернути увагу, що в багатьох випадках для акціонерів банку метою звернення за судовим захистом є відновлення в тому числі немайнових корпоративних прав, зокрема, права участі в управлінні банком, якого позбавляються учасники внаслідок виведення банку з ринку на підставі незаконного Акта органу державної влади. Однак, законодавець усуває можливість учасників банку відновити порушені права, адже грошова компенсація не може бути ефективним способом захисту немайнових прав акціонерів.

 

Таким чином, прийняття вищевикладених положень Закону на практиці призведе до відсутності ефективного національного засобу юридичного захисту прав учасників банків. Адже неможливим стане відновлення в судовому порядку становища банку і корпоративних прав його учасників, які існували до прийняття незаконного Акта органу державної влади в процедурі виведення банку з ринку. В той же час, законодавством не передбачено й будь-який відмінний від судового порядок відновлення такого становища банку і прав його учасників. Відтак, державою фактично не буде забезпечено право на ефективний національний засіб захисту, гарантоване статтею 13 Конвенції.

 

Для прикладу, згідно з положеннями Закону, визнання незаконним і скасування рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних не може бути підставою ані для припинення/зупинення процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку, ані для відновлення попереднього становища банку і його учасників. Процедура виведення банку з ринку впроваджена незаконним Актом суб’єкта владних повноважень, надалі провадитиметься, а всі юридично значимі дії продовжуватимуть здійснюватися в межах цієї процедури. Такий стан речей може призвести до порушення принципу верховенства права під час діяльності Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісієї з цінних паперів і фондового ринку, Кабінету Міністрів України в процесі виведення банків з ринку через відсутність ефективного важелю впливу судової гілки влади. Адже навіть у випадку явної незаконності Акта, який став підставою для виведення банку з ринку, неможливим буде зупинення/припинення розпочатої процедури та відновлення становища банку та прав його учасників.

 

У підсумку варто сказати, що прийняття Закону, який по суті унеможливлює “відновлення” діяльності банків, що виведені з ринку або перебувають в процесі такого виведення, зумовлено сьогоднішньою політичною і економічною ситуацією в країні й має стабілізаційну мету. Однак, закон – це, в першу чергу, нормативний регулятор суспільних відносин, який після набрання чинності поширюватиме дію на всі суспільні відносини, а не на індивідуально-визначений банк чи його конкретного акціонера у конкретний момент часу, тому його слід оцінювати з точки зору відповідності правовим принципам. В даному випадку, Законом запроваджено такі законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту корпоративних прав учасників банків, що суперечать положенням статті 55 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту. Відтак, зазначені обмеження захисту прав акціонерів банків є несумісними з метою правосуддя, якою є ефективне відновлення порушеного права, свободи чи інтересу особи.