9 квітня 2019
Реалізація доказів у кримінальному провадженні: прогалини в законі чи новий вид рейдерства?


Практичні проблеми правового регулювання реалізації речових доказів у кримінальному провадженні
Оригінал статті опубліковано в "Юридичній газеті"

Після прийняття у 2012 р. нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК України) дещо змінився підхід до правового регулювання відносин, пов'язаних з реалізацією речових доказів у кримінальному процесі. Дослідженню проблем правового регулювання збирання та оцінки доказів у кримінальному процесі присвячена достатньо велика кількість робіт науковців і практикуючих юристів. Однак поза увагою залишаються питання, пов'язані з правовим регулюванням реалізації речових доказів у межах кримінального провадження, які мають не лише теоретичне, але й вагоме практичне значення.

Основна мета цієї статті — дослідити деякі практичні проблеми правового регулювання реалізації речових доказів у кримінальному провадженні та надати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 КПК України, речовими доказами вважаються матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Таким чином, коло об'єктів, які можуть бути віднесені до речових доказів у межах кримінального провадження, є достатньо широким. На практиці віднесення того чи іншого об'єкта до речового доказу в межах кримінального провадження оформлюється постановою слідчого або прокурора про визнання відповідного об'єкта речовим доказом.

Слід зазначити, що віднесення майна до категорії речових доказів у кримінальному провадженні, як правило, має наслідком встановлення певних обмежень у праві користування та розпорядження таким майном. Зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України визначено, що з метою збереження речових доказів слідчий суддя може накласти арешт на майно, яке було визнане речовим доказом. У разі віднесення об'єкта до категорії речових доказів у власника такого об'єкта існує достатньо великий ризик того, що його майно буде арештоване. При цьому чинний КПК не передбачає можливості оскарження постанови слідчого або прокурора про визнання того чи іншого майна речовим доказом.

Такий висновок випливає зі змісту ст. 303 КПК України, якою передбачається право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора під час досудового розслідування. Ця норма встановлює чіткий перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Рішення слідчого чи прокурора про віднесення майна до речових доказів у цьому переліку відсутнє. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами ст. 314 — 316 цього Кодексу (ч. 2 ст. 303 КПК).

Таким чином, встановлений ч. 1 ст. 303 КПК перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можна оскаржувати під час досудового розслідування, є вичерпним. Саме таку правову позицію висловив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (Лист ВССУ «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» від 09.11.2012 р. №1640/0/4‑12). Виходячи саме з такого розуміння вказаної норми КПК, була сформована судова практика.

Отже, особа, майно якої було віднесене до категорії речових доказів, позбавлена права на оскарження рішення слідчого або прокурора про визнання того чи іншого об'єкта речовим доказом. Процесуальні наслідки відсутності права на таке оскарження для власника майна полягають у можливості накладення арешту на таке майно, а також його вилучення під час проведення слідчих дій.

З метою захисту прав та законних інтересів осіб, майно яких було віднесене до речових доказів, ч. 1 ст. 303 КПК України пропонується доповнити п. 12 такого змісту: «рішення слідчого, прокурора про визнання об'єкта речовим доказом».

Заслуговує на особливу увагу дослідження проблем правового регулювання реалізації речових доказів у кримінальному провадженні.


Практична ситуація

Юридична особа-експортер продукції сільськогосподарського призначення здійснила закупівлю великої партії кукурудзи у сільськогосподарського підприємства з метою продажу цієї продукції компанії-нерезиденту. Частина вказаної продукції була доставлена на зерновий термінал для проведення відповідних митних процедур та її подальшого експорту кінцевому покупцеві, а інша частина була завантажена на морські судна для перевезення за межі території України.

Дізнавшись про здійснення такої господарської операції, працівники податкової міліції відкрили кримінальне провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 205 Кримінального кодексу України (фіктивне підприємництво), а також провели низку слідчих та інших процесуальних дій в межах цього кримінального провадження. Зокрема, були проведені допити службових осіб підприємства-експортера кукурудзи, з яких вбачається, на думку органу досудового слідства, що джерело походження цієї продукції та підприємство, у якого така продукція була придбана, встановити неможливо. Постановою слідчого кукурудза була визнана речовим доказом на підставі ст. 98 КПК України.

Відповідно до ч. 6 ст. 100 КПК України, речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати на забезпечення спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:

  • повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;
  • передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності — за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;
  • знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності — за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;
  • передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони належать до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров'я людей або довкілля.
Повертаючись до наведеного прикладу з практики, слід зазначити, що прокурор, який був процесуальним керівником у межах цього кримінального провадження, всупереч положенням ч. 6 ст. 100 КПК України, не провів пошук власника кукурудзи, а замість того подав клопотання слідчому судді про передання кукурудзи на реалізацію.

Слідчий суддя задовольнив зазначені клопотання та прийняв рішення про передання кукурудзи на реалізацію. Слідчий суддя, задовольняючи клопотання прокурора, виходив з наступного: «Оскільки вилучений товар не має слідів кримінального правопорушення та є великою партією, зберігання якої через громіздкість є недоцільним у зв'язку з тим, що понесе за собою труднощі та додаткові витрати до Державного бюджету України, а фактичний (реальний) власник товару в межах кримінального провадження не встановлений, беручи також до уваги, що як пояснив слідчий та процесуальний керівник, передача для реалізації згаданих речових доказів не зашкодить кримінальному провадженню, наведене у своєї сукупності вказує на наявність правових підстав для задоволення цього клопотання».

Звертає на себе увагу той факт, що слідчий суддя встановив, що на кукурудзі відсутні сліди кримінального правопорушення, передбаченого ст. 205 Кримінального кодексу України, за фактом вчинення якого було відкрите кримінальне провадження. У зв'язку з цим виникає цілком логічне запитання, яким саме ознакам речового доказу відповідає кукурудза в межах цього кримінального провадження?

Диспозиція ст. 205 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких існує заборона. Виходячи з цього, незрозуміло, які саме відомості містяться в кукурудзі, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, які встановлюються під час кримінального провадження, відкритого за фактом створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких існує заборона? Відповідь очевидна, що такий товар як кукурудза не може містити відомості, які свідчили б про факт вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 205 Кримінального кодексу України, оскільки вказаний товар не є предметом цього кримінального правопорушення, не вилучений з цивільного обігу та не пов'язаний зі створенням або придбанням суб'єктів підприємницької діяльності.

Незважаючи на зазначене, слідчий визнав кукурудзу речовим доказом, а слідчий суддя прийняв рішення про її реалізацію лише на підставі певних припущень. Вказаною ухвалою було грубо порушено положення ч. 6 ст. 100 КПК України, оскільки висновок про те, що кукурудза не належала підприємству-експортеру, був зроблений слідчим та прокурором лише на підставі свідчень одного зі співробітників підприємства, а орган досудового слідства взагалі не вжив жодних заходів щодо пошуку особи, яку слідчий вважав «реальним» власником товару. В результаті незаконних дій органу досудового слідства, прокуратури та слідчого судді підприємство-експортер зазнало значних збитків.

За останніх кілька років за такою «схемою» у підприємств-агротрейдерів було вилучено та реалізовано на користь держави значну кількість продукції сільськогосподарського призначення, вартість якої вимірюється мільйонами доларів. Реалізація продукції у переважній більшості випадків здійснювалося за заниженими цінами з подальшим перепродажем товару реальному покупцю. Виникає цілком логічне питання: «Що це? Недосконалість законодавства чи новий вид рейдерства з боку правоохоронних органів?». Відповідь очевидна.

Для забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, та/або з управління активами, на які накладено арешт або які конфісковано у кримінальному провадженні, було створене Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (скорочена назва — Агентство з розшуку та менеджменту активів або АРМА).

Відповідно до ч. 4 ст. 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» (далі — Закон №772‑VIII), майно, в тому числі у вигляді предметів чи великих партій товарів, зберігання якого через громіздкість або з інших причин неможливе без зайвих труднощів, або витрати із забезпечення спеціальних умов зберігання якого чи управління яким співмірні з його вартістю, або яке швидко втрачає свою вартість, а також майно у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, підлягає реалізації за цінами щонайменш не нижче ринкових. Примірний перелік такого майна визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, АРМА повинне забезпечити реалізацію майна, в тому числі речових доказів, за ціною не нижчою ніж ринкова.

Згідно з ч. 5 ст. 21 Закону №772‑VIII, реалізація майна здійснюється визначеними на конкурсних засадах юридичними особами. Порядок відбору таких юридичних осіб, порядок реалізації активів на прилюдних торгах (аукціонах) та/або електронних торгах визначаються Кабінетом Міністрів України. Таким чином, реалізація речових доказів може здійснюватися на прилюдних або електронних торгах. Порядок реалізації арештованих активів на електронних торгах затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.09.2017 р. №719.

Достатньо неврегульованими є відносини, що виникають під час проведення прилюдних торгів з реалізації речових доказів. Постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію окремих положень Кримінального процесуального кодексу України» від 19.11.2012 р. №1104 затверджено Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження. Відповідно до п. 28 вказаного Порядку, реалізація предметів здійснюється з дотриманням вимог Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, та розпорядження ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1998 р. №1340 (далі — Порядок №1340).

Згідно з п. 12 Порядку №1340, на початку кожного року територіальні органи ДФС із залученням органів, що вилучають та обліковують майно, на конкурсній основі визначають торговельні підприємства, яким доручатиметься реалізація майна, з обов'язковим їх занесенням до Єдиного реєстру торговельних підприємств, який ведеться територіальними органами ДФС. На практиці такі торговельні організації є афілійованими з органами ДФС та повністю підконтрольними таким органам. При цьому орган ДФС виступає стороною обвинувачення у кримінальному провадженні в особі слідчих податкової міліції. Торговельні організації здійснюють реалізацію речових доказів за заниженими цінами з метою їх подальшого перепродажу кінцевому покупцю.

Такий підхід до правового регулювання відносин, пов'язаних з визначенням торговельних організацій, які здійснюють реалізацію речових доказів, є достатньо небезпечним та шкідливим як для суб'єктів господарювання, так і для держави загалом. Останні тенденції правового регулювання проведення торгів (аукціонів) свідчать про те, що найбільш ефективною формою аукціонів є електронні торги. Саме таким шляхом пішов законодавець, визначаючи порядок проведення торгів у межах виконавчого провадження та у сфері публічних закупівель. Така тенденція збереглася під час прийняття Кодексу України з процедур банкрутства. Електронні торги є найбільш досконалою формою реалізації майна, оскільки дозволяють мінімізувати ризики спотворення їх результатів та запобігти численним зловживанням з боку учасників та торговельних організацій.

На підставі наведеного, пропонується абз. 2 ч. 5 ст. 21 Закону №772‑VIII викласти у такій редакції: «Реалізація здійснюється визначеними на конкурсних засадах юридичними особами шляхом проведення електронних торгів, порядок яких встановлюється Кабінетом Міністрів України».

Як вже було зазначено, законом не передбачається можливість оскарження рішення слідчого або прокурора про визнання того чи іншого майна речовим доказом. На жаль, КПК не містить жодних процесуальних механізмів судового захисту прав власника речових доказів, які на підставі ухвали слідчого судді були передані на реалізацію. Ст. 309 КПК України не передбачається можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про передання речових доказів на реалізацію. Вказана норма містить виключний перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку під час досудового розслідування, серед яких відсутня ухвала слідчого судді про передання речових доказів на реалізацію. Також чинним КПК не встановлений процесуальний механізм відкликання клопотання про передання речових доказів на реалізацію за заявою слідчого чи прокурора в тому випадку, якщо підстави для такої реалізації припинилися, а ухвала слідчого судді про передання на реалізацію речових доказів вже була прийнята.

Недосконалість вищевказаних положень КПК України породжує значні зловживання з боку органів досудового слідства і прокуратури та надає можливість чинити тиск на суб'єктів господарювання, фактично відбираючи майно, що належить їм на праві власності.

Незважаючи на те, що положеннями КПК не передбачається можливість оскарження ухвали слідчого судді про передання речових доказів на реалізацію, все ж таки доцільно подавати апеляційні скарги на такі ухвали. Така доцільність «підігріта» останніми тенденціями судової практики та зміною концептуальних підходів до правозастосування новим складом Верховного Суду.

В цьому контексті звертає на себе увагу правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові ВП ВС від 23.05.2018 р. у справі №237/1459/17. Зокрема, на думку Великої Палати ВС, оскарженню підлягають не лише ухвали, які передбачені ст. 309 КПК України, але й інші ухвали, які винесені з грубим порушенням норм кримінально-процесуального законодавства (в тому числі ухвали, прийняття яких не передбачено КПК України).

На думку Великої Палати ВС, можливість оскарження вказаних ухвал обумовлюється наявністю однієї з таких загальних засад кримінального провадження як забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкривається у ст. 24 КПК, згідно з ч. 1 якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді в порядку, передбаченому КПК.

Саме таким підходом доцільно керуватися під час оскарження ухвал слідчих суддів, які були прийняті з грубим порушенням норм КПК України (зокрема, ухвал про передання речових доказів на реалізацію). З метою забезпечення захисту прав та законних інтересів власників речових доказів, які були передані на реалізацію, пропонується ч. 1 ст. 309 КПК України доповнити п. 14 у такій редакції: «про передання речових доказів для реалізації».


Висновки:

  • Положення КПК України значно обмежують права фізичних та юридичних осіб на оскарження дій слідчого і прокурора у процесі визнання того чи іншого майна речовим доказом.
  • Порядок реалізації речових доказів у кримінальному провадженні на аукціонах є недосконалим та містить достатньо велику корупційну складову.
  • Власники речових доказів позбавлені права на судовий захист своїх прав у разі незаконності дій з боку слідчого, прокурора та слідчого судді, спрямованих на реалізацію їхнього майна.
  • З метою захисту власниками речових доказів своїх прав та законних інтересів, майно яких передане на реалізацію, рекомендується подавати апеляційні скарги на ухвали слідчих суддів про передання речових доказів для реалізації, керуючись загальними засадами кримінального провадження, передбаченими п. 17 ч. 1 ст. 7 та ст. 24 КПК України.


Автор: Дмитро Висоцький